Людину, яка працює зі словом, тягне туди, де слово в ціні
10:31 (08.10.2009) 408
Розмір тексту: 
Каже відомий у світі радіожурналіст Ігор Померанцев, який днями перебував у Чернівцях, місті свого дитинства
Ігор Померанцев – відомий радіожурналіст, який працював на ВВС, а з 1987 року до сьогодні є журналістом "Радіо Свобода". З Чернівців Ігор Померанцев поїхав ще 1970 року. Після довгої розлуки він відвідав рідне місто і презентував тут свою нову книжку українською «КГБ та інші». Щодо української мови, якою дедалі частіше з’являються твори автора, то це, за словами Ігоря Померанцева пов’язано з тим, що людей, які працюють зі словом, тягне туди, де слово вільне, де слово в ціні. «Чимраз частіше російські поети приїжджають до України, це інше повітря, це повітря свободи. Я знаю про усі проблеми, я знаю про політичну ситуацію, наскільки все тут крихке, наскільки правляча еліта в Україні відчужена, корислива, це все є, але при цьому я працюю зі словом і бачу, що в Україні слово не принижене. Це вибір, скоріше, інстинктивний, художній, і в останню чергу, політичний, хоча із політичним кліматом у Москві вихід книжки українською і невидання її дотепер російською, теж частково пов’язано». У передмові до «КГБ та інші» письменник Юрій Андрухович про Ігоря Померанцева пише: «Дуже важливо, щоб цей голос почав лунати в наших теперішніх дискусіях та геокультурних розбірках. Хоча, можливо, саме він, голос, той, котрий звучить на «Свободі», перепрошую, на свободі, у них якось і присутній. Але нам дуже потрібен Померанцев як текст, як письмо, як те, що читають очима. Він надзвичайно рідкісний тип російського письменника – з тих, які винятково чутливо сприймають, винятково добре знають і – як виявляється – люблять українську культуру. Гаразд, ніякий він не «надзвичайно рідкісний тип» – просто він такий один, от і все. Ні, дешевих підлабузників з російського боку в нашої культури, може, й вистачає. Але таких, як він – наскрізь і щиро перейнятих її «проклятими питаннями» – уважних інтерпретаторів немає зовсім. Він такий один». Про історію народження своєї книжки Ігор Померанцев каже: «Це книга есеїв та віршів. Її було задумано перш за все, як книгу лірики. 2008 року я написав великий цикл віршів, який називався «КГБ та інші вірші». Це не метафора, мова справді про КГБ та 70-ті роки. Народилася вона із розмови із моїм сином, якому зараз 32 роки. Він виріс у Англії. І зовсім недавно він запитав мене: «Тату, я хочу щось прочитати про 70-ті, про те, що ви обговорюєте з мамою і своїми друзями. Німці про це написали, англійці, а російською нема». Я йому порадив прочитати Юрія Трифонова, він прочитав, сказав, що все дуже добре, але не знайшов достатньо про табори, КГБ, допити… І я вирішив піти назустріч синові, зібрав свої вірші 70-х, про атмосферу 70-х, як я її відчував. Про сіре, сире, мізерне, бідне життя, життя дефіциту. Не важливо, що були маленькі моменти щастя, це було, це життя, це все один пакет, як кажуть у туристичних агенціях, але бувають домінанти. Як є домінанта життя німців 30-х років. Вони були щасливі у той період, але що сталося з великою імперією, рейхом потім, яка її домінанта? 10 мільйонів убитих німців, 40 мільйонів людей, що загинули в роки Другої світової. Я розумію, що 70-ті роки були різними для мене, для моїх друзів, але домінантою того часу для мене залишається почуття сорому і приниження. Я жив у Києві з 1972 року і знав, що щохвилини мого життя в місті в ізоляторі КГБ на Володимирській хтось сидить. Я знав поіменно, хто сидить. Чому інші не знали або не звертали уваги, чому для інших це було не важливо, я не знаю, не можу пояснити цього явища. Та мене це хвилювало, хвилює досі. Мого сина це хвилює. Про це книжка. Її драматургія – життя і смерть. Тут не менше шести героїв, вони всі померли. Це якийсь такий борг пам’яті. Одне слово, були емоційні причини для написання цієї книжки. Вона – про слабких людей, бо і я не був сильною людиною, не був героєм. Книжка про слабких людей, які опинилися перед вибором і вибрали, майже не з власної волі, протистояння. Як написав у передмові Юрій Андрухович – «Марсель Пруст на допитах». Так жили російські, українські Марселі Прусти». Для цієї книжки важливо ще й те, що її не міг би написати ніхто з українського спротиву, з моїх ровесників. Бо то були цілісні особистості, цілісні люди. Їхнє життя було долею України. І це їм допомагало, це їх надихало, вони писали героїчні вірші, а мої друзі були приватними людьми, і, дозволю собі поетичний образ, - паруси, що біліють, на тлі болотистої місцевості. Ось це і є ліричний герой моєї книги – слабка людина у ситуації вибору». Діана Клочко, перекладач творів Ігоря Померанцева і упорядник збірки, пояснює, чому потрібно саме його, Померанцева перекладати: «Не лише з тієї простої причини, що це почав робити на засланні Іван Світличний, а потім, на еміґрації – Мойсей Фішбейн. Уперше його есеї в українських перекладах Івана Кошелівця опублікувала мюнхенська «Сучасність». То хтось мусить продовжити ту справу, хоч пунктиром означити традицію поетичних перекладів із російської на українську (з його есеями – історія цікавіша, бо вони присутні в нашому медіа-просторі з 1998 року). Ми ж усі тут, в Україні сьогодні – побутові, спонтанні перекладачі: навіть школярі «витягають» з Інтернету тексти російською, щоб потім у школі «здати» українською. Так от, щоби виробити з цієї щоденної, але млявоусвідомлюваної практики – культурну, мені особисто потрібен досвід бодай однієї книги. В якій – досвід не одного перекладача, котрий намагався передати оці неповторно-померанцевські голос, інтонацію, почуття, думку. Чар особистості.» Журналіст Данило Яневський теж взяв участь у презентації книжки Ігоря Померанцева. Його цікавило, зокрема, питання, як поєднати українцям у своїй свідомості два феномени українського спротиву, наприклад, відповідь на існуючу радянську реальність Сергія Параджанова фільмом «Тінями забутих предків» та інші форми спротиву, наприклад, еміграцію. - Історія кожного життя – унікальна, зауважив з цього приводу Ігор Померанцев. – І Параджанов врешті-решт опинився поряд із політичними дисидентами, він опинився у таборі, хоча й з іншої причини. Зрозуміло, що він був персоною нон грата, бо був художньо й духовно вільною людиною. І звичайно, що цей заряд свободи був більмом на оці для тодішньої системи. Що стосується різних форм спротиву, це все дуже просто. Як на мене, аморальний вчинок – це коли ти завдаєш шкоду іншим людям, робиш підлість іншим. Це має силу і в політиці, й у інших сферах. Є дуже простий критерій, чи завдав ти шкоди, чи доніс на когось, чи виступив на суді зі свідченнями проти когось. Тому щодо шістдесятників, то я належав до дещо молодшого покоління, я не встиг до нього, навіть якби був конформістом у 70-ті роки, серед шістдесятників вже не було «вакансій». Хоча мене й звинувачували в КДБ в тому, що я дисидент, але вважаю, що жодній нормальній людині не спаде на думку називати самому себе дисидентом. Я читав самвидавські книжки, і якби не мав цих книжок, то не міг би писати лірику. Тому що інстинкт поета – проживання життя заради віршів, а не заради виклику, амбіцій чи політичного честолюбства. Про Чернівці, які багато років тому залишив і які побачив знову, Ігор Померанцев каже: - Я поїхав із Чернівців дуже давно, ще 70-го. Вчителював у Селятині, потім служив у армії на Львівщині. Мої спогади зовсім далекі. Це чернівецьке дитинство. І я думаю про таке. Є дві форми варварства, варварство очевидне, коли люди щось руйнують, коли їх дратує краса. А є інша форма варварства – відсутність історичної пам’яті. Я жив у місті, не розуміючи, по яких плитах я ходжу. Ми з друзями були дивними варварами, ми всі читали книжки, ми чудово знали російську поезію, ми знали американську літературу, читали французьких екзистенціоналістів, але ми не знали, що наше місто – острів культури, острів скарбів. Нас позбавили цієї пам’яті. Я лише згодом дізнався про Чернівці, як маленьке диво, коли вже переїхав до Києва і мені про це сказав академік Бажан. І унаслідок цього просто інтелектуальним зусиллям нам вдалося здолати цю культурну прогалину і вийти з цього культурного варварства. Це були інтенсивні зусилля моїх друзів і мої – відновити історичну тканину, повернутися у контекст. Ми були людьми тексту, ми не знали, що Чернівці входять у контекст, культурний контекст. Я уявляю собі культурну карту Європи і на ній чомусь є Дрогобич, завдяки зусиллям однієї людини – Бруно Шульца. Нема величезних міст Франції, Німеччини, а Czernovitz є. Тому що тут, на цих квадратних кілометрах грунту зібралися свого часу люди, які інтенсивно думали, інтенсивно почували, інтесивно писали. І я повертаюся до своєї думки, що головним було на той час для нас. Ми жили у Чернівцях, не чуючи під собою цього грунту, а потім раптом відчули і віднайшли цей контекст, і це було дивом. З тексту перейти в контекст. Сьогодні бачу незначні хвороби на тілі міста, але з цим живуть, я можу повертатися назад.
