“Коли 1946 року повернувся із війни, мати мене не впізнала”

Війна вкрала його дитинство та юність. Однак перед бажанням жити та патріотизмом, здавалося би, ще несформованого юнака вона була безсилою. Життя під час війни змушувало його народжуватися знову і знову, але не для того, щоб убити. Син свого полку, неповнолітній солдат Червоної армії (а таких тоді були багато) Василь Чупак пішов на війну з єдиною метою – вижити та захистити свою Україну, як заповідав йому батько. І він виконав цей заповіт. Мільйони звичайних юнаків та радянських людей вже з перших днів війни змінили блискавичний план “Барбароса”, згідно із яким німецько-фашистське командування лише для знищення прикордонних застав надавало 30 хвилин. Та наперекір всім стратегічним розрахункам  застави перетворилися на маленькі Брестські фортеці у горах. У своєму військовому щоденнику начальник генштабу сухопутних німецько-фашистських військ генерал-полковник Ф. Гальдер в перші дні війни написав: "Хоча наші штурмові групи вже перетнули в декількох місцях Прут і захопили мости, ознак того, що прикордонники тікають, немає. Ці кремезні засмаглі чоловіки у прикордонній формі, які охоче жартують, вселяють незрозумілий панічний страх”. Перед патріотизмом радянського солдата схилився сам генерал-фельдмаршал Пауль, який командував танковою армією. Після битви, про яку казатимуть: “Воювали металеві машини, а перемагали люди”, він добровільно здався у полон.

Про війну, яка змінила хід історії і в якій воювали тисячі  школярів, “Погляду” розповів 83-річний Василь Чупак – почесний прикордонник України та насамперед людина, яка наближала  велику перемогу.

За декілька днів перед окупацією у м. Артемівськ випустили на волю всіх в’язнів

Закінчивши 1941 року сьомий клас Слов’янської загальноосвітньої школи, 14-річний Василь Чупак не міг дочекатися, коли батьки відвезуть його на літні канікули до родичів, які жили на березі річки Сіверський Донець. Хлопець мріяв про риболовлю. Втім, життя підготувало для нього інше випробовування. По радіо Василь почув, що розпочалася війна. "Будучи хлопчаком, я спочатку не зовсім розумів зміст цього слова", – згадує нині полковник у відставці. По-справжньому стало страшно, коли у Слов’янськ, де він народився і жив, почали звозити поранених, містом волочилися цілі стада корів та коней, а сотні людей з пакунками кудись поспішали. "Пам’ятаю, я впіймав на вулиці коня, ми з мамою завантажили на нього декілька мішків із речами та харчами і також покинули місто. Не здаватися у полон та за жодних обставин не бути в окупації, нас дуже просив батько, вирушаючи на фронт. Коли німці були за десятки кілометрів, із Артемівської буцегарні випустили в’язнів, які ходили містом та грабували магазини. Був справжній хаос. Все це ми бачили, відступаючи у тил.

Коли зупинилися у Червоному Лимані, я пішов до військкомату проситися на фронт. Таких, як я, за котрих навіть рушниця була вищою, було багато. Тоді брали всіх. Звідти мене направили у Ворошиловград (нині Луганськ) до 180-го запасного стрілецького  полку, де вивчили на зв’язківця”.

 “Майже 20 років я бачив уві сні один сон”

Війна для Василя Чупака розпочалася, коли його направили на Кавказ. Там у складі своєї дивізії він протистояв німецькому гірськострілецькому корпусу. Тримав оборону, аби не пропустити фашиста. Інакше, вся чорноморська група опинилася би в оточенні. Безпосереднім завданням 15-річного В. Чупака було налагоджувати зв’язок. “Особливо важко доводилося вночі. Німці полюбляли обрізати та ховати дроти, через якы проходив зв’язок. У такий спосіб вони відстрілювали зв’язківців, чекаючи на них у засідках. Іншою розвагою ворога були літаки, які  пролітали прямо над головами солдатів і викидали бочки, які дуже гуркотіли. Такий собі психологічний  тиск. Проте найбільше у горах солдати боялися поранення. Там складно самому рухатися, не те що нести пораненого, тим більше, не маючи спеціального взуття та альпіністського спорядження. Та й шпиталю не було, за винятком невеличкої санчастини.

“Якось у горах було поранено одного солдата: під час бою йому відірвало п’яту, із якої стирчала кістка. Він спливав кров’ю і лише промовляв: солдатики, рідненькі, убийте мене, більше немає сили терпіти біль". Але ніхто із нас не насмілився виконати його прохання. Після війни той солдат мені снився майже 20 років", - згадує ветеран.    

"Німці в окопи брали подушки та перини"

Під час тримання оборони на Кавказі солдати жили переважно в окопах, причому через гірську місцевість не дуже глибоких. Війна – це не лише бій та смерть, це несамовитий голод та  холод. Тож солдатам доводилося  їсти все, що бачили: варили каштани, які особливо смакували соленими, траву, збирали дикі ягоди. Навіть вночі перелазили на німецьку сторону, аби вкрасти там трохи продуктів. В. Чупак каже, що коли після завдання вони нарешті спустилися із гір, всі були такими худими і виснажливими, що їм одразу заборонили наїдатися досхочу, боялися, щоб шлунок не зупинився. Найбільше за голод на війні діставали хіба що воші. В. Чупак жартує, що за бажання міг би дисертацію написати про педикульоз та його носіїв. Але, сміючись наголошує, що у німців вошей було ще більше. Адже окопи вони утепляли перинами та подушками.

"Після того як фашист випустив у мене цілу обойму, я змінив світогляд"

Якось у горах із 16-річним Василем Чупаком стався випадок, який змусив його переглянути світогляд. Випадково у лісі він опинився один на один із фашистом, який випустив у нього цілу обойму патронів. Тоді неповнолітній солдат  дивом залишився  живим, адже фашист стріляв розривними кулями, що, до речі,  було заборонено Женевською угодою. Сьогодні ветеран каже, що йому пощастило пережити війну без жодного поранення, окрім контузії та жовтухи, від якої у солдата на війні навіть п’яти пожовкли. Такий збіг обставин змусив юнака повірити у вищу силу, яка його захищала.

"Коли ми увійшли до Берліна, там ще ходили трамваї"

Після лікування жовтухи у шпиталі В. Чупак знову повернувся на фронт. Далі була Варшава, там через Віслу він тягнув зв’язок, форсування Одеру та взяття Берліна, де на стінах рейхстагу Василь Чупак написав "Я Васька із Слов’янська".

 Згадуючи про Берлін, Василь Чупак каже, що був трохи  вражений німецькою дисципліною. "Радянські війська увійшли в місто, а там ще ходили трамваї. Ніяких слідів хаосу". Під час взяття міста чимало солдатів просто втопилися у воді та болоті. Річ у тім, що німці повідкривали шлюзи. Пам’ятаю, виснажені, ми навіть не одразу зрозуміли, що нарешті перемогли. Коли вночі почули стрілянину і салюти, спочатку  подумали, що десь прорвалася із оточення частина німців. А на ранок почули: "Перемога"!

Та лише через рік у В. Чупака  з’явилася давно омріяна можливість поїхати додому у відпустку та нарешті побачити матір і батька, від яких під час війни отримав лише одного листа.

Про цей епізод свого життя ветеранові згадувати було найважче. “Пам’ятаю,  матір я знайшов у її сестри, бо на наш будинок впала бомба. Було вже пізно, я тихенько постукав і попросився переночувати. Мама відчинила двері і промовила: "Что же так поздно, солдатик". По її очах я зрозумів, що вона мене не впізнала.... 83-річний ветеран Великої Вітчизняної війни витер сльози. Більше він не зміг розповідати про війну, яку згодом назвуть найжорстокішою у столітті.

Нині Василь Чумак не лише солдат, який наближав перемогу, це почесний прикордонник України, який присвятив охороні кордону близько 27 років свого життя.

Попри десяток нагород, найдорожчою для нього є медаль "За оборону Кавказу".  Ветеран зізнався, що особливою хоробрістю не вирізнявся, але й ніколи не повертався до ворога спиною. Він був звичайним солдатом, який понад усе хотів наблизити перемогу, власне, саме цього і не врахували фашисти, складаючи план блискавичної війни. "Будучи поблизу радянського кордону та слухаючи пісні прикордонників, нам і на думку не спадало, що люди, які мрійливо та мелодійно співають, так самовіддано і запекло захищатимуть свою Батьківщину". (Із свідчень офіцера німецької армії, які записав офіцер Окремої Коломийської прикордонної комендатури Олександр Фукі).

Вікторія ДОСКОЧ