Іван Габор винайшов власну теорію довголіття

За своє життя 68-річний І. Габор змінив понад двадцять спеціальностей. Усе, за що він брався, виходило добре. І страховим агентом працював, і електриком, й інженер-механіком, і завскладом, і викладачем в радіотехнічній школі з ремонту чорно-білих телевізорів, і штукатурем, і малярем, і бригадиром… Навіть радіолюбителем був, мовляв, мав свою радіостанцію, ми спілкувалися з усім світом, у кожного був свій позивний. При цьому ніякої спеціалізованої освіти не здобував. А ось, що по-справжньому чоловік вважає своїм і навіть зараховує до числа хобі, так це будівництво. За його словами, у Чернівцях є з десяток будинків, архітектуру яких він сам проектував. Іван Габор пишається своєю конструкцією, архітектурою та проектом церкви у Снячеві. Також каже, що в районі Південно-Кільцевої ще 1995 року збудував неперевершений будинок із вежею з натуральної черепиці висотою 12-ть метрів, мовляв, такого нема ні в старій, ні в новій частині міста. Проте не це Іван Габор вважає своїм найбільшим здобутком у житті. Найвагоміше його надбання – власні діти: троє дітей від першого шлюбу й п’ятеро від другого. Найстаршій доньці Наталії – 50 років, а наймолодшому сину Богдану – чотири. Загалом, Іван Габор ще має дев’ять онуків та чотирьох правнуків.

– Мої діти – це моє життя, сенс, заради якого живеш, – розповідає І. Габор. – І не для того, щоби вони мені пам’ятник встановили, а щоби мене пам’ятали, і подивіться, які вони гарні. Це так цікаво, так добре з ними, я би півжиття віддав, яке залишилося, щоб в мене ще були діти. Усі люди мого віку щиро дивуються: «Як ти це витримуєш?». Коли приходять в гості, їх максимум вистачає на 15-ть хвилин. А мені спілкування з дітьми приносить суцільну втіху. І цікаво, якими ж будуть в дорослому віці усі мої діти. Ось Наталя – вчитель, Дмитро та Павло – кравці, Ігор – будівельний політехнічний технікум закінчує, Ларік вчиться у гімназії №5, Оля – учениця другого класу, а Марко та Богдан ходять в музичну школу й співають у церковному хорі.

Десять років тому Іван Габор оженився удруге. Зараз він жартуючи каже: «Те, що моя нинішня дружина Лариса молодша на 28 років – то пусте, але що теща молодша на вісім років – то гірше».

Практично усе своє життя чоловік зводив оселі для себе й дітей, і навіть зараз він не полишає цієї справи й каже, якщо він не завершить – діти продовжать.

– Увесь час думав, щоби в мене було власне житло, – розповідає І. Габор. – Адже я вихованець дитячого будинку, хоча в мене була рідна мати. Це після війни усі діти при живих батьках жили у дитбудинках в страшенній скруті. Нині вже покійна мама працювала ткалею на 9-й бавовняно-прядильній фабриці. А тато залишив нас ще 1943 року, коли розділяли Буковину, і був один день, аби перетнути кордон й перейти в Румунію. Батька пропустили в потяг, а маму з дитиною на руках – ні.

У своєму житті пан Іван керується найголовнішим принципом – не боятися труднощів і весь вільний час витрачати на щось корисне для своєї сім’ї. А синів він ще змалечку привчає до праці. Кожен, навіть наймолодший, вміє в руках тримати молоток, ножівку.

– Вільний час ми проводимо на природі, буває, влітку ходимо до лісу, – каже І. Габор. – Та в основному щось будуємо, бетонуємо. Я зробив такий підйомний механізм, який запускається завдяки кнопці. Ось шестирічний Марко натисне на кнопку і ціла бетономішалка піднімається на другий поверх, а там ми з Ларисою приймаємо його і продовжуємо роботу. Усі діти працюють разом із нами, ніхто сторонній нам не допомагає.

«Аби бути довгожителем, треба мешканцям Північної півкулі відпочивати у Південній, і навпаки»

Приблизно три місяці тому І. Габор провів своєю рукою по голівці свого наймолодшого Богданчика і звернув увагу на звичайну, здавалося б, річ: завиток на маківці голови. «Чому так?», – сам у себе запитав чоловік і "озброївшись мережею Інтернет" з’ясував, що у мешканців різних земних півкуль – різні завитки.

– У людей з Північної півкулі – завиток на голові за годинниковою стрілкою, в Південній – проти, а в екваторіальній зоні – прямо, – розповідає спостережливий чоловік. – Тож за цим можна визначити, де ви народилися: у Сіднеї чи Чернівцях. Проте найголовніше у моєму винаході довголіття – не це. Я вважаю, що зачата і народжена дитина у Північній півкулі, може йти лікуватися чи відпочивати для оздоровлення у Південну, або навпаки. Їм особливо нічого не треба там робити, тільки трохи пожити і все за них та лікарів вирішить природа. Ось наукою доведено, що завдяки Каріолісовій силі всі рідини Північної півкулі прокручуються в один бік, а Південної – в інший. Тобто гравітація землі притягає все до центру, а Каріолісовий рух ніби цілеспрямовано відкидає в бік по косій. Наприклад, коли Прут тече в бік Остриці, то правий берег – крутий, а лівий, до Садгори, буде пологим, це у Північній півкулі так, а у Південній – навпаки. Навіть вода, стікаючи в каналізацію, закручується. Також у Північній півкулі права сторона рейок, якими курсують потяги, більш відпрацьована й стерта, ніж ліва. Так само і в живому організмі, усі рідини перекручуються відносно тієї півкулі, в якій людина чи тварина перебуває. А змінюючи півкулю – змінюється й рух рідин в організмі. Кровообіг змінює свій звичний напрямок й живі істоти почуваються краще. Проте це ще ніхто не досліджував й лікарі, наприклад, про це не чули. Я багато дивився в Інтернеті й ніде не знайшов, аби ідея Каріолісового руху в живих організмах кимсь висвітлювалася. Проте на підтвердження правильності моєї теорії є чимало фактів. Ось в мене знайома переїхала до Австралії й каже, що хвороби самі її полишили. Їй там краще живеться, вона добре почувається і повертатися назад не хоче, хоча тут в неї є сім’я й чоловік. Також історичні факти засвідчують цілющий вплив через зміну півкулі. До прикладу, усі нацисти з Німеччини, які під кінець війни переселилися в Аргентину, стали довгожителями, вони прожили по 80-90 років, незважаючи на те, що пережили війну.

Тож й тварини, змінюючи одну півкулю на іншу, оздоровлюються, відчувають приплив енергії та сили. Наприклад, як кити рухаючись з Південної півкулі на північ можуть точно знати, куди направлятися? А в них так закладено з народження, як і в рибин, які з річки, де народилися, випливають в море, а згодом – повертаються. Вони своїм тілом відчувають, бо саме так їм краще. І тому, я думаю, що кит чи ті ж птиці, які з Аляски вилітають, огинаючи Аргентину, і назад повертаються, вони відновлюють свої сили та здоров’я. Наприклад, кит же не їсть, коли він переходить з одної півкулі в іншу, але приплив сили в нього все одно відбувається. Тож нам треба йти відпочивати не в Одесу і не на Канарські острови, а, наприклад, у Сідней, Нову Зеландію чи Аргентину.

Фото: І. Габор разом із дружиною Ларисою та наймолодшими синами, Богданом (зліва) та Марком, які кажуть, що їм добре жити у великій родині. Фото автора