14-ть років віддала прикордонній службі

Зазвичай на кардинальні зміни у житті зважитися може далеко не кожен. Аби здійснити важливий і доленосний вчинок, треба мати рішучий характер, бути невиправним оптимістом і мати творчу натуру. Усі ці риси має тендітна жінка з надзвичайно глибокою життєвою філософією і сильною вдачею – відома буковинська художниця Раїса Рязанова. Будучи дружиною військового, їй довелося вести, у буквальному значенні, кочове життя, а згодом – віддати 14 років прикордонній службі. Оскільки була невиправним романтиком, усе це художниця сприймала як захопливі пригоди, про які тепер розповідає у своїх картинах, віршах і піснях.

Поміняла столицю на глухе поселення на Далекому Сході

Все почалося зі знайомства з чоловіком – молодим лейтенантом Костянтином Рязановим, який щойно закінчив Московське прикордонне училище і вже служив на кордоні. Тоді була студенткою четвертого курсу. Вийшла заміж і поїхала разом з коханим на прикордонну заставу на Далекий Схід. Тоді вперше в житті відвідала цей куточок світу.

Зважитись на таке було досить складно. Річ у тім, що все життя прожила у великому місті, столиці союзної республіки, а тут довелося пристосовуватися до зовсім іншого життя, в якому немає тих вигод, до яких звикла. Однак тоді мною керували романтичні почуття. На той час все пов'язане з армією було дуже почесним, престижним й несло на собі невиправний дух романтизму.

– Пам'ятаю, як вперше їхала до чоловіка: сама, п'ять діб у потязі, який перетинав весь Сибір та Далекий Схід до міста Уссурійськ (Приморський край). Мені тоді було тільки двадцять два. Це було так цікаво та захоплююче. Там саме почали з'являтися перші прикордонні застави, – ділиться спогадами Раїса Рязанова.

Коли вперше приїхала на одну із них, пам'ятаю, що було дуже цікаво. Адже такого у житті раніше не бачила взагалі – зовсім інше середовище, унікальна природа, надзвичайно цікаві люди. Проте жити там було надзвичайно важко. Ба навіть звикнути до такого, можна сказати, кочового життя насправді до снаги далеко не кожному. Однак замислюватися над цим не було часу. Вже незабаром довелося поїхати до Алма-Ати, аби закінчити навчання в інституті. Потім повернулась, прожила там ще деякий час і змушена була знову повернутися додому, адже готувалась стати матір'ю. Загалом в Уссурійську прожила рік.

Із сонячного Казахстану – в Карпатські гори

Доки була у рідному місті, чоловіка перевели до Західного прикордонного округу. Так, власне, й опинилися на Буковині. Синові Павлу було на той час вже чотири місяці, коли ми приїхали на прикордонну заставу ім. Алексєєва у селі Шепіт Путильського району. Це місце було ще більш віддаленим і відрізаним від зовнішнього світу, аніж попереднє. Мешкати на цій заставі було складніше ще й тому, що на руках вже була маленька дитина. Тоді й почалось справжнє серйозне доросле життя. Романтика залишилась на Далекому Сході. Дошкуляли побутові проблеми, пов'язані із віддаленістю району.

Рятувало те, що були молодими і рішучими. Зараз, мабуть, не ризикнула би поїхати так далеко і в такі умови з маленькою дитиною.

Переживати незгоди допомагало оточення. Всі мешканці застави були ровесниками, а складне життя зблизило, тож це була одна велика родина. Всі свята відзначали гуртом. Жінок на заставі було мало – троє чи четверо, тож виконували функції берегинь. Якщо хтось випікав тістечка чи печиво, то обов'язково пригощав всіх. Аби розважити дітей, влаштовували для них різні тематичні вечори, бали-маскаради й святкові новорічні ранки.

У горах прожили п'ять років. Протягом цього часу не працювала, виховувала сина. Однак треба було себе якось реалізовувати й відходити від побутових негараздів, тож почала випускати стінгазети, оформляти так звані Ленінські кімнати – приміщення, де відбувалися різні урочисті заходи, солдати проводили дозвілля.

Про період життя, коли собі не належиш

1985 року із с. Шепіт переїхали до села Черепківці Глибоцького району, куди перевели служити чоловіка. Він працював у залізничному відділенні Вадул Сірет. Тоді народився молодший син Євген і ще кілька років довелося віддати його вихованню.

Потім і сама влаштувалась на роботу на тому ж пропускному пункті Вадул-Сірет. Спочатку завідувала бібліотекою, потім – у відділі кадрів протягом п'яти років, два роки працювала на КПП "Порубне". Згодом, переїхали до Чернівців. Працювала у Чернівецькому прикордонному загоні. Зазначу, що робота і життя військової людини дуже специфічні. Це життя за наказом, ти ніколи не належиш собі. У таких умовах неможливо щось планувати, адже будь-якої миті все може зруйнувати один телефонний дзвінок. Зараз служити якось простіше, але тоді не підкоритися наказу було неможливо. Досить обмеженим було життя дітей військових, зазвичай їм було недоступним все те, що мали інші. Тому завжди намагалась чимось допомогти. Очолюючи жіночу раду, влаштовувала різні заходи, конкурси, курси тощо.

Про мистецтво у житті

Мистецтво – чи не найголовніше заняття, спосіб самореалізації. Протягом життя створила близько тисячі картин і є автором незліченної кількості різних малюнків та ескізів. Але є ще дещо, що приносить втіху – поезія. Написала чимало віршів, деякі з них стали піснями. Значну частину присвятила армії, з якою була нерозривно пов'язана впродовж двадцяти п'яти років. А нещодавно виграла літературний конкурс, який проводили між прикордонниками всіх країн СНД.

Про особисте...

Проблем і незгод у житті було дуже багато, але усі труднощі завжди долала в високо піднятою головою. Каже, що усе завдяки сильному характеру, який успадкувала від батька.

– Батько надзвичайно сильний та мужній чоловік, якому добряче дісталося від життя. Проте у свої 82 роки він не опускає рук – розповідає художниця. – Та найкращий спосіб впоратися із проблемами – змінити своє ставлення до них, обов'язково зайняти себе чимось, наприклад, улюбленою справою. Любов до того, що робиш, повага до людей, оточення допоможуть у будь-якому разі.

З усілякої ситуації можна знайти вихід, запевняє пані Раїса, річ у тім, що безвихідних ситуацій не буває, є непідприємливі люди. Рано чи пізно проблема все одно вирішиться.

Таку маю філософію життя. Однак це не значить, що в мене не буває поганого настрою чи відчуття втоми. У такі моменти я просто намагаюсь абстрагуватися, лягаю спати, а вранці наступного дня розумію, що життя триває. А ще допомагає класична музика.

Підготувала до друку останню збірку Ганни Дущак

Раїса Рязанова зараз працює у видавництві. Каже, нарешті знайшла час для улюбленої справи. Коли сім років тому звільнилася з прикордонного загону, довелося якось пристосовуватися до життя цивільного. Закінчила комп'ютерні курси і влаштувалась на роботу в один із видавничих домів Чернівців. Ця робота, окрім самореалізації, дала можливість спілкуватися з різними цікавими людьми, багато з яких стали близькими друзями художниці. Має вдома величезну колекцію власних картин та книг, частину з яких оформила власноруч. Гордість колекції – остання збірка поезій Ганни Дущак "А день у вічність відплива". Її Раїса Рязанова зробила за два місяці до смерті поетеси.